Chapter 1: Introduction
Сонце ледве почало повно сидіти за горизонтом, як чорний позашляховик підійшов до залізних воріт розлогого маєтка. Віктор сидів на задній сидінні, його серце калатало в грудях, немов шалене барабанне соло. Голос водія пролунав з домофону: «Скажіть, до чого ви прийшли».
Віктор подівся на Чету, широко розплющивши очі від недовіри. Вони їхали вже кілька годин, не пояснюючи, куди їдуть і чому. Чет, завжди спокійний, нахилився вперед і відповів: «Ми тут, щоб побачити мадам».
Вона чекає на нас.
Ворота зі скрипом відчинилися, відкриваючи довгу, звивисту під'їзну доріжку, обсаджену високими деревами, що відкидали плямисті тіні на доглянутому газоні. Позашляховик мурчав стежкою, і зі шкірною митью неосяжний простір особняка ставав дедалі більшим.
Віктор потер долоні об штани, нерви брали гору. «Як ти думаєш, про що це все, Чете? Я маю на увазі, хто ця мадам і чому нас викликають саме так?»
Чет знизав плечіма, і в кутику його губа заграла ледь помітна посмішка. «Хто знаєш, Віку?» Можливо, вона якийсь ексцентричний мільярдер, який любить колекціонувати цікавих людей», — відповів Чет, оглядаючи очима великого особняка, коли вони під’їхали до входу.
Водій, суворий чоловік у костюмі, заглушив двигун і вийшов. Він обійшов машину та відчинив їм задні двері. «Панове, за мною», — сказав він владним, але ввічливим голосом.
Віктор і Чет обмінялися поглядами, а потім вийшли з машини. Водій провів їх через вигадливі залізні двері, звук їхніх кроків луною відлунював у величезному вестибюлі.
Віктор окинув поглядом усюди розкіш – поліровані мармурові підлоги, широкі сходи та фрески на стелях. Він почувався маленьким, незначним серед цієї величини.
«Зачекайте тут», — наказав водій, жорстко вказуючи на оксамитову лавку. Він зник за підвійними дверима, залишивши їх самих.
Віктор важко ковтнув, у горлі раптом пересохло. «Ти думаєш, що це якийсь жарт, Чете? Розіграш?»
Чет знизав плечима, його погляд був прикутий до вигадливої ліпнини над дверима. «Можливо. А може, це співбесіда».
Знаєш, один із тих ексцентричних мільярдерів, які люблять проводити з людьми дивні тести.
Віктор глузливо глянув: «Співбесіда? Чете, ми ж не кваліфіковані ні на що, окрім... окрім...» Він замовк, не знаючи, як це делікатно висловити.
«Чим більше, Віку? Чим більше бути собою, як завжди?» — посміхнувся Чет, ніж легенько штовхнувши Віктора ліктем. «Розслабся, добре? Що б це не було, ми впораємося разом».
Віктор намагався ледь помітно посміхнутися, але це було радше нервового сипання.
Він стиснув руки, його пальці перепліталися, а потім знову розлучалися. «Ти маєш рацію, Чете. Я просто... я не знаю, чого очікувати».
«Ніхто з нас не знає», – пролунав голос з дверей. До кімнати зайшла жінка, її підбори цокнули по мармуровій підлозі. Вона була високою, з владною поставою, яка вимагала уваги. Її волосся було каскадом сріблястого, очі – пронизливо блакитними, а посмішка – загадковою.
«Ви, мабуть, Віктор і Чет», — сказала вона насиченим контральто. «Я — мадам».
Welcome to my home," the woman declared, sweeping her arm in a grand gesture that encompassed the vast, opulent room. "I trust your journey was comfortable?"
Victor swallowed hard, his eyes darting between Madam and the ornate surroundings. "Y-yes, thank you," he stammered, his voice barely above a whisper. "But, um, why have you brought us here?"
Madam's smile deepened, though her eyes remained as sharp as ice. "Patience, Victor. All will be revealed in due time." She turned her attention to Chet, who had been quietly observing the scene, his expression unreadable.